Поет, літературознавець, перший Міністр освіти УНР І.М.Стешенко в історії Великих Будищ
«Полум'я
серця, сили й завзяття – все віддаю для України», - ці слова належать видатному
українському патріотові, поетові, літературознавцеві, громадському і
політичному діячеві, першому міністру освіти і культури Української Народної
Республіки Іванові Матвійовичу Стешенкові.
Талановитий педагог, історик
українського театру, критик, письменник, прекладач І.М.Стешенко належить до
тієї когорти славетних українців, які віддали своє життя задля відродження української
національної ідеї, утвердження найвищих ідеалів суспільства. У червоному полум'ї
ХХ століття ім'я видатного сина України здебільшого відчужено споглядало на
світ з пожовтілих від часу архівних документів, захованих у найдальші кутки
сховищ від людського ока.
Та, як відомо, є час розкидати каміння,
а є час його збирати. Тож не маємо морального права стояти осторонь важливої
справи сьогодення: відкривати для нащадків забуті імена історії.
Гортаючи сторінки історичних джерел,
вкотре переконуємося у незмірному багатстві української культурно-освітньої
скарбниці, у якій золотими літерами вписане імя Івана Матвійовича Стешенка.
І.М.Стешенко народився 24 червня 1873 року в м.Полтаві в сім'ї відставного
унтер-фіцера (колишнього кріпака князя Кочубея) і полтавської міщанки в місті
Полтаві. Батьки майбутнього поета та міністра освіти – прості люди з
полтавського передмістя. Батько – відставний унтер-офіцер – походив із кріпаків
князя Кочубея, народився у Диканьці, мати – з полтавських міщан.
За твердженням дослідника О.О.Тулуба,
Іван Стешенко народився в будинку Дворянського зібрання, у якому батько служив
старшим швейцаром і знімав невеличку кімнатку для своєї молодої родини.
Незважаючи на те, що батько не маючи жодної освіти, він давав синові перші
уроки читання й арифметики. [Тулуб
О.О.Іван Стешенко.1873-1918 (Спомини і матеріали)// ІР НБУВ. –Ф.Х. - №18273.
–Арк.2.]
Маючи дев'ятеро дітей, Матвій Стешенко всім
дав гідну освіту. Сам батько дотримувався жорстких методів у вихованні дітей.
Тож пізніше Іван Стешенко напише про своє дитинство такі рядки:
Невеселі пісні в ночі темні, страшні
Над колискою в мене лунали,-
Сльози чулись трудні та ридання сумні,
Лився стогін безкраїй печалі…
Малий Іван виявився тямущим учнем, тож
згодом, після успішного закінчення церковно-приходської школи та двох місяців
навчання у початковій школі Ступачевської хлопець вступив до Першої класичної
гімназії. Під час навчання в Полтавській класичній гімназії зародилися його
перші поетичні здібності. Гімназисти називали Івана Стешенка «поетом»,
замовляли у нього вірші до свят.
Незважаючи
на те, що батько після 25-річної солдатчини був зрусифікованим і вимагав від
дітей спілкування російською мовою, діти розмовляли здебільшого українською,
залюбки слухали мамині казки та пісні.
Після шостого класу гімназії молодий
гімназист відправився у пішу подорож двома полтаськими повітами, цікавився
розповідями старожилів про героїчне минуле, записував пісні, перекази і
повернувся до Полтави свідомим українцем. Свою любов до України Іван Стешенко згодом
передасть у першому своєму вірші українською мовою:
Люблю
тебе, ненько моя Україно!
Люблю
я роздолля і волю твою.
Як
люблячу матір кохає дитина,
Так
щиро і палко тебе я люблю…
У гімназії Іван Стешенко навчався на відмінно і добре, незважаючи
на «двійку» з математики, розпочинає працювати над перекладами. Так, відомий
перший переклад 12-ти пісень з «Метаморфоз» Овідія він здйснив ще у шостому
класі. За цю роботу Іван Стешенко удостоївся нагороди.
1892 року І.Стешенко їде до Києва і
вступає до університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Цєї
ж осені молодий студент знайомиться з «Плеядою», до якої входили молоді діячі
української культури: Л.Старицька, Леся Українка, В.Самійленко, М.Славинський
та інші. Він знайомиться також зі
«старогромадівцями» Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Володимиром
Антоновичем, Оленою Пчілкою.
1893 року Іван Стешенко формує у Києві
гурток «соціалістів-драгоманівців», згодом засновує Українську
соціал-демократичну партію, до якої входять М.Ковалевський – друг і соратник
М.Драгоманова, Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Кривинюк та ін. Водночас
І.Стешенко розпочинає літературознавчу діяльність, пише і подає на конкурс
працю про М.В.Гоголя, у якій наголошує, що «Гоголь був би ще кращим
письменником, коли б писав своєю рідною мовою».
1896
року І.М.Стешенко зі срібною медаллю закінчує університеті стає викладачем
жіночої гімназії Києва. У розпал
студентських протестів, пов'язаних зі справою самогубства у Петропавлівській
фортеці народниці Марії Вєтрової, І.Стешенко потрапляє до Лук'янівської
вязниці. Через два дні після звільнення Іван Стешенко одружується з донькою
Михайла Старицького Оксаною.
Позбавлене права викладання у Києві,
молоде подружжя їде у Чернігівську губернію, проживає на дачі М.Заньковецької
та М.Садовського, згодом – у Броварах. І.Стешенко готується до вступу у
магістратуру, вивчає італійську, іспанську, багато слов'янських мов. У цей
період виходять дві поетичні збірки І.Стешенка – «Хуторні сонети» та «Степові
мотиви».
Повернувшись до Києва, І.Стешенко багато
уваги приділяє громадській та політичній діяльності. 1903 року виступає з
промовою на святі відкриття пам'ятника І.П.Котляревського у Полтаві. На
приміщенні нинішнього кінотеатру «Колос» у Полтаві встановлена меморіальна
дошка, присвячена цій події, однак, прізвище І.М.Стешенка на ній відсутнє. Це
зрозуміло, адже із 1929 року ім'я «буржуазного націоналіста» Стешенка
заборонялося згадувати…
Після Лютневої революції 1917 року І.М.Стешенко
активно спіпрацює з соціал-демократичною «Робітничою газетою», видає низку
поезій і знаменитий гімн «Гей не дивуйтесь, добрії люди».
У новоствореній Центральній Раді Івана
Стешенка обирають до шкільної комісії, яку він згодом очолює. 28 червня 1917
року Центральна Рада обирає Генеральний секретаріат. Міністром освіти УНР
призначають Івана Стешенка. «Стешенко одразу прийняв цю посаду, без вагання,
без фарисейського відмовлення, без покликання на свою нездатність,
непідготовленість…Знав, що важить такий портфель, і підняв його на плечі,
віддався праці всією силою свого великого і щирого патріотизму…». [Хорунжий Ю.Мужі чину. –К., 2005.]
Іван Матвійович залучає до роботи в
секретаріаті творчий потенціал родини Старицьких. Міністр освіти активно
бореться за робудову українського
шкільництва. Однак політика українізації, яку він впроваджував, зустріла
шалений спротив «обрусителів». У своєму зверненні «До української людності»
І.М.Стешенко наголошував «…В школах повинно зазвучати вільне, правдиве слово…».
«Із Стешенком приємно було працювати. Це
був молодий, розумний діяч, на формальний бік справи звертав він мало уваги,
але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти,
усіх шкіл й усіх шкільних установ», - писала Софія Русова, яка 1917року
працювала в міністерстві освіти, очолюваному І.Стешенком. [Русова С. Мемуари, щоденник. –К., 2004. –С.178-181.]
«У лютому 1918 року більшовики
намагалися розшукати І.М.Стешенка, щоб повести його на розстріл. Зимою, в
старшну хуртовину, І.М.Стешенко пішки подався з Києва… і таким чином врятувався
від більшовицьких куль…». [Сірий Ю.,
«Книгар». Київ, 1918, серпень-вересень.] Незважаючи на переслідування,
Стешенко вірить у світле майбутнє України, присвячує йому свої найкращі
поетичні рядки:
Зоря
свободи правди й волі
Над
Україною зійшла,
Свободу,
рівність і братерство
Вона
на землю принесла… [І.Стешенко «Зоря свободи», 1918р.]
За
гетьмана Павла Скоропадського Іван Стешенко працює в міністерстві генеральним
комісаром народної освіти. Новий міністр освіти М.Василенко згортає
українізацію освіти, започатковану І.Стешенком. Тож І.М.Стешенко не
погоджується з політикою гетьмана Скоропадського, йде у відставку і домагається згоди
міністерства прийняти кафедру в Кам'янець-Подільському університеті.
В липні 1918 року він отримує у
міністерстві посвідчення про відпустку і
їде до Полтави, щоб готуватися до лекцій на новій посаді завідувача кафедри
українського письменства при Кам'янець-Подільському університеті.
Рідна полтавська земля надихала поета і
літературознавця на творчість. У мальовничому селі Чернечий Яр, що неподалік
Великих Будищ, Іван Матвійович 1916 року придбав садибу. Стешенко не тільки відпочивав
у Чернечому Яру, а й відвідував Великі Будища, Диканьку, Опішню, спілкувався з
простими людьми. В одному із листів до сина Ярослава у Чернечий Яр він писав:
«…Пишу тобі, щоб нагадати деякі твої обов'язки: 1) щоб ти до мого приїзду
почистив усі доріжки в садку; 2) послав
дядька привезти віз жовтого піску і пообсипати дерева; 3) щоб добув пуд меду
(або й два)… Крім того, щоб ти вчився різним наукам…». [Експонат Музею М.Старицького в Києві].
Про те якою була садиба Стешенків, придбана у Чернечому
Яру, довідуємося із листа Василя Короліва-Старого до Оксани Стешенко: «Садиба в
с.Чернечий Яр, Зіньківського повіту при річці Ворсклі. Від Полтави великим
Зіньківським шляхом лише 30 верство. Містечко В.Будища лежить від Яру за 11/2 версти. З цього
року в Будищах засновано почтово-телеграфну контору; є й телефон до Диканьки й
Полтави. В Будищах – ще великий базар, де можна добувати всі продукти, а також
галантерею і т.п. речі, бо в Будищах мешкає більше 10000 люду… Ліворуч близько
від садиби починається розкішний луг з сагами, й тягнеться аж до Ворскли, що
лежить верстов на 11/2…В саду – добрі груші,
сливи, тернослив, добрі персики, абрикоси…» [ІР
НБУВ. – Ф.ІІІ. - №63678].
Отже влітку 1918 року І.М. Стешенко
залишає в міністерстві свою адресу: село Великі Будища Зіньківського повіту на
Полтавщині. З листа до сина Ярослава довідуємося, що під час літніх вакацій
Іван Матвійович Стешенко викладає на курсах підготовки вчителів українознавства
у Великобудищанській школі.
Про від'їзд І.М.Стешенка із Києва було
відомо всім. Однак, напевно саме
Великі Будища винесли смертний вирок видатному українцеві. Згідно із записом у
“Щоденнику” Сергія Єфремова від 20 грудня 1923 року, на смерть І. М. Стешенка
засудила більшовицька організація Зіньківського повіту. Присуд виконав один із
членів організації на прізвище Башловка. «Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи
українознавство на вчительських курсах в їхньому повіті. А ще його діяльність
як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…». [Хорунжий Ю.Мужі чину. –К., 2005. –
С.231.]
Приїхавши пізно ввечері 29 липня 1918
року потягом із Києва в Полтаву, І. М. Стешенко разом із 14-літнім сином
Ярославом пішки вирушив від станції до будинку по вулиці Новопроложеній
(сучасна Шолом-Алейхема), як стверджував у своїх дослідженнях полтавський
літературознавець Петро Ротач.
Однак завдяки великій пошуковій роботі
полтавського краєзнавця, випускника Великобудищанської школи 1966 року,
уродженця Чернечого Яру Григорія Титаренка стало відомо, що І. М. Стешенко
зійшов із київського потяга пізно ввечері не на центральному вокзалі, а на
станції Полтава-Київська.
Він виріс у цих місцях і добре знав
кожну стежину, тож не боявся ходити вночі, хоча місця там були досить глухі.
Разом із сином рушив у напрямку Павленківського скверу, пройшов так званим
Свинячим провулком. Саме тут, за півверсти від вокзалу, їх перестріли двоє й
почали стріляти. Хлопець зумів у темряві втекти. І. М. Стешенко від другого
пострілу знепритомнів: куля пробила голову. Невдовзі збіглися люди, але рана
виявилася смертельною.
30 липня 1918 року І. М. Стешенко
помер. 2 серпня полтавці проводжали домовину видатного земляка до Південного
вокзалу, звідки потяг повіз її до Києва.
[Стешенко у труні. Полтава. Південний вокзал//Архів музею М.Старицького в
Києві. – ФО353. – Кн.1217.] Поховали нашого земляка 4 серпня в Києві, на
Байковому кладовищі. «Похорон був надзвичайний небувалий. Коло Володимирського
собору сила-силенна народу…Багато вінків з написами на стрічках: «Достойному
синові українського народу», «Борцеві за вільну рідну школу»… [Тулуб О.О.Іван Стешенко. 1873-1918 (Спомини
і матеріали) // ІР НБУВ. – Ф.Х. -№18273.
– Арк.21.]
12 вересня 2008 року до 90-ї річниці з
дня трагічної загибелі міністра освіти й культури, великого подвижника й поета
з ініціативи та за сприяння Г. В. Титаренка на фасаді Великобудищанської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів встановлено мармурову дошку з барельєфом Івана Стешенка
роботи полтаського скульптора, члена Національної спілки художників України
М.К.Посполітака. На дошці викарбувані слова: “У стінах цієї школи в червні 1918
року читав лекції з українознавства перший міністр освіти й культури
Української Народної Республіки І. М. Стешенко”.
14 вересня 2013 року у світлиці
Великобудищанської школи відбулася презентація книги «Іван Стешенко. Твори.
Переклади. Вибране листування», автором передмови, упорядником та видавцем якої
є уродженець Чернечого Яру, випускник Великобудищанської середньої школи 1966
року, краєзнавець Г.В.Титаренко. У презентації книги взяли участь доктор
філологічних наук Національного університету імені Т.Г.Шевченка Г.Александрова,
науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка А.Диба, доктор
філологічних наук, академік Академії вищої освіти України, ректор Полтавського
Національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, професор
М.Степаненко, історики та краєзнавці м.Полтави.
І.М.Стешенко вірив в Україну, любив її
великою синівською любов'ю, віддавши за неї найдорожче – своє життя. Минув час
безпам'ятсва, настав час повертати історії забуті імена славетних українців.
Тож нехай для кожного свідомого укарїнця дороговказом на шляхах державотворення
стануть немеркнучі слова І.М.Стешенка: «Хай згинеш ти, - та з силою новою другі
борці полинуть за тобою!»
Фотододатки
Немає коментарів:
Дописати коментар