Перший Міністр освіти УНР І.М.Стешенко в історії Великих Будищ

                                                             

Поет, літературознавець, перший Міністр освіти УНР І.М.Стешенко в історії Великих Будищ

 «Полум'я серця, сили й завзяття – все віддаю для України», - ці слова належать видатному українському патріотові, поетові, літературознавцеві, громадському і політичному діячеві, першому міністру освіти і культури Української Народної Республіки Іванові Матвійовичу Стешенкові.

Талановитий педагог, історик українського театру, критик, письменник, прекладач І.М.Стешенко належить до тієї когорти славетних українців, які віддали своє життя задля відродження української національної ідеї, утвердження найвищих ідеалів суспільства. У червоному полум'ї ХХ століття ім'я видатного сина України здебільшого відчужено споглядало на світ з пожовтілих від часу архівних документів, захованих у найдальші кутки сховищ від людського ока.

Та, як відомо, є час розкидати каміння, а є час його збирати. Тож не маємо морального права стояти осторонь важливої справи сьогодення: відкривати для нащадків забуті імена історії.

Гортаючи сторінки історичних джерел, вкотре переконуємося у незмірному багатстві української культурно-освітньої скарбниці, у якій золотими літерами вписане імя Івана Матвійовича Стешенка.

І.М.Стешенко народився 24 червня  1873 року в м.Полтаві в сім'ї відставного унтер-фіцера (колишнього кріпака князя Кочубея) і полтавської міщанки в місті Полтаві. Батьки майбутнього поета та міністра освіти – прості люди з полтавського передмістя. Батько – відставний унтер-офіцер – походив із кріпаків князя Кочубея, народився у Диканьці, мати – з полтавських міщан.

За твердженням дослідника О.О.Тулуба, Іван Стешенко народився в будинку Дворянського зібрання, у якому батько служив старшим швейцаром і знімав невеличку кімнатку для своєї молодої родини. Незважаючи на те, що батько не маючи жодної освіти, він давав синові перші уроки читання й арифметики. [Тулуб О.О.Іван Стешенко.1873-1918 (Спомини і матеріали)// ІР НБУВ. –Ф.Х. - №18273. –Арк.2.]

 Маючи дев'ятеро дітей, Матвій Стешенко всім дав гідну освіту. Сам батько дотримувався жорстких методів у вихованні дітей. Тож пізніше Іван Стешенко напише про своє дитинство такі рядки:

Невеселі пісні в ночі темні, страшні

Над колискою в мене лунали,-

Сльози чулись трудні та ридання сумні,

Лився стогін безкраїй печалі…

Малий Іван виявився тямущим учнем, тож згодом, після успішного закінчення церковно-приходської школи та двох місяців навчання у початковій школі Ступачевської хлопець вступив до Першої класичної гімназії. Під час навчання в Полтавській класичній гімназії зародилися його перші поетичні здібності. Гімназисти називали Івана Стешенка «поетом», замовляли у нього вірші до свят.

 Незважаючи на те, що батько після 25-річної солдатчини був зрусифікованим і вимагав від дітей спілкування російською мовою, діти розмовляли здебільшого українською, залюбки слухали мамині казки та пісні.

Після шостого класу гімназії молодий гімназист відправився у пішу подорож двома полтаськими повітами, цікавився розповідями старожилів про героїчне минуле, записував пісні, перекази і повернувся до Полтави свідомим українцем. Свою любов до України Іван Стешенко згодом передасть у першому своєму вірші українською мовою:

Люблю тебе, ненько моя Україно!

Люблю я роздолля і волю твою.

Як люблячу матір кохає дитина,

Так щиро і палко тебе я люблю…

У гімназії  Іван Стешенко навчався на відмінно і добре, незважаючи на «двійку» з математики, розпочинає працювати над перекладами. Так, відомий перший переклад 12-ти пісень з «Метаморфоз» Овідія він здйснив ще у шостому класі. За цю роботу Іван Стешенко удостоївся нагороди.

1892 року І.Стешенко їде до Києва і вступає до університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Цєї ж осені молодий студент знайомиться з «Плеядою», до якої входили молоді діячі української культури: Л.Старицька, Леся Українка, В.Самійленко, М.Славинський та інші. Він знайомиться  також зі «старогромадівцями» Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Володимиром Антоновичем, Оленою Пчілкою.

1893 року Іван Стешенко формує у Києві гурток «соціалістів-драгоманівців», згодом засновує Українську соціал-демократичну партію, до якої входять М.Ковалевський – друг і соратник М.Драгоманова, Леся Українка, М.Коцюбинський, М.Кривинюк та ін. Водночас І.Стешенко розпочинає літературознавчу діяльність, пише і подає на конкурс працю про М.В.Гоголя, у якій наголошує, що «Гоголь був би ще кращим письменником, коли б писав своєю рідною мовою».

         1896 року І.М.Стешенко зі срібною медаллю закінчує університеті стає викладачем жіночої гімназії  Києва. У розпал студентських протестів, пов'язаних зі справою самогубства у Петропавлівській фортеці народниці Марії Вєтрової, І.Стешенко потрапляє до Лук'янівської вязниці. Через два дні після звільнення Іван Стешенко одружується з донькою Михайла Старицького Оксаною.

Позбавлене права викладання у Києві, молоде подружжя їде у Чернігівську губернію, проживає на дачі М.Заньковецької та М.Садовського, згодом – у Броварах. І.Стешенко готується до вступу у магістратуру, вивчає італійську, іспанську, багато слов'янських мов. У цей період виходять дві поетичні збірки І.Стешенка – «Хуторні сонети» та «Степові мотиви».

Повернувшись до Києва, І.Стешенко багато уваги приділяє громадській та політичній діяльності. 1903 року виступає з промовою на святі відкриття пам'ятника І.П.Котляревського у Полтаві. На приміщенні нинішнього кінотеатру «Колос» у Полтаві встановлена меморіальна дошка, присвячена цій події, однак, прізвище І.М.Стешенка на ній відсутнє. Це зрозуміло, адже із 1929 року ім'я «буржуазного націоналіста» Стешенка заборонялося згадувати…

Після Лютневої революції 1917 року І.М.Стешенко активно спіпрацює з соціал-демократичною «Робітничою газетою», видає низку поезій і знаменитий гімн «Гей не дивуйтесь, добрії люди».

У новоствореній Центральній Раді Івана Стешенка обирають до шкільної комісії, яку він згодом очолює. 28 червня 1917 року Центральна Рада обирає Генеральний секретаріат. Міністром освіти УНР призначають Івана Стешенка. «Стешенко одразу прийняв цю посаду, без вагання, без фарисейського відмовлення, без покликання на свою нездатність, непідготовленість…Знав, що важить такий портфель, і підняв його на плечі, віддався праці всією силою свого великого і щирого патріотизму…». [Хорунжий Ю.Мужі чину. –К., 2005.]

Іван Матвійович залучає до роботи в секретаріаті творчий потенціал родини Старицьких. Міністр освіти активно бореться  за робудову українського шкільництва. Однак політика українізації, яку він впроваджував, зустріла шалений спротив «обрусителів». У своєму зверненні «До української людності» І.М.Стешенко наголошував «…В школах повинно зазвучати вільне, правдиве слово…».

«Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розумний діяч, на формальний бік справи звертав він мало уваги, але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти, усіх шкіл й усіх шкільних установ», - писала Софія Русова, яка 1917року працювала в міністерстві освіти, очолюваному І.Стешенком. [Русова С. Мемуари, щоденник. –К., 2004. –С.178-181.]

«У лютому 1918 року більшовики намагалися розшукати І.М.Стешенка, щоб повести його на розстріл. Зимою, в старшну хуртовину, І.М.Стешенко пішки подався з Києва… і таким чином врятувався від більшовицьких куль…». [Сірий Ю., «Книгар». Київ, 1918, серпень-вересень.] Незважаючи на переслідування, Стешенко вірить у світле майбутнє України, присвячує йому свої найкращі поетичні рядки:

Зоря свободи правди й волі

Над Україною зійшла,

Свободу, рівність і братерство

Вона на землю принесла…  [І.Стешенко «Зоря свободи», 1918р.]

         За гетьмана Павла Скоропадського Іван Стешенко працює в міністерстві генеральним комісаром народної освіти. Новий міністр освіти М.Василенко згортає українізацію освіти, започатковану І.Стешенком. Тож І.М.Стешенко не погоджується з політикою гетьмана Скоропадського,  йде у відставку і домагається згоди міністерства прийняти кафедру в Кам'янець-Подільському університеті.

В липні 1918 року він отримує у міністерстві посвідчення про  відпустку і їде до Полтави, щоб готуватися до лекцій на новій посаді завідувача кафедри українського письменства при Кам'янець-Подільському університеті.

Рідна полтавська земля надихала поета і літературознавця на творчість. У мальовничому селі Чернечий Яр, що неподалік Великих Будищ, Іван Матвійович 1916 року придбав садибу. Стешенко не тільки відпочивав у Чернечому Яру, а й відвідував Великі Будища, Диканьку, Опішню, спілкувався з простими людьми. В одному із листів до сина Ярослава у Чернечий Яр він писав: «…Пишу тобі, щоб нагадати деякі твої обов'язки: 1) щоб ти до мого приїзду почистив усі доріжки  в садку; 2) послав дядька привезти віз жовтого піску і пообсипати дерева; 3) щоб добув пуд меду (або й два)… Крім того, щоб ти вчився різним наукам…». [Експонат Музею М.Старицького в Києві].  

Про те  якою була садиба Стешенків, придбана у Чернечому Яру, довідуємося із листа Василя Короліва-Старого до Оксани Стешенко: «Садиба в с.Чернечий Яр, Зіньківського повіту при річці Ворсклі. Від Полтави великим Зіньківським шляхом лише 30 верство. Містечко В.Будища лежить від Яру за 11/2 версти. З цього року в Будищах засновано почтово-телеграфну контору; є й телефон до Диканьки й Полтави. В Будищах – ще великий базар, де можна добувати всі продукти, а також галантерею і т.п. речі, бо в Будищах мешкає більше 10000 люду… Ліворуч близько від садиби починається розкішний луг з сагами, й тягнеться аж до Ворскли, що лежить верстов на 11/2…В саду – добрі груші, сливи, тернослив, добрі персики, абрикоси…» [ІР НБУВ. – Ф.ІІІ. - №63678].

         Отже влітку 1918 року І.М. Стешенко залишає в міністерстві свою адресу: село Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. З листа до сина Ярослава довідуємося, що під час літніх вакацій Іван Матвійович Стешенко викладає на курсах підготовки вчителів українознавства у Великобудищанській школі.

Про від'їзд І.М.Стешенка із Києва було відомо всім.        Однак, напевно саме Великі Будища винесли смертний вирок видатному українцеві. Згідно із записом у “Щоденнику” Сергія Єфремова від 20 грудня 1923 року, на смерть І. М. Стешенка засудила більшовицька організація Зіньківського повіту. Присуд виконав один із членів організації на прізвище Башловка. «Мабуть, він їм дуже заважав, читаючи українознавство на вчительських курсах в їхньому повіті. А ще його діяльність як міністра і генерального комісара народної освіти в українських урядах…». [Хорунжий Ю.Мужі чину. –К., 2005. – С.231.]

         Приїхавши пізно ввечері 29 липня 1918 року потягом із Києва в Полтаву, І. М. Стешенко разом із 14-літнім сином Ярославом пішки вирушив від станції до будинку по вулиці Новопроложеній (сучасна Шолом-Алейхема), як стверджував у своїх дослідженнях полтавський літературознавець Петро Ротач.

Однак завдяки великій пошуковій роботі полтавського краєзнавця, випускника Великобудищанської школи 1966 року, уродженця Чернечого Яру Григорія Титаренка стало відомо, що І. М. Стешенко зійшов із київського потяга пізно ввечері не на центральному вокзалі, а на станції Полтава-Київська.

Він виріс у цих місцях і добре знав кожну стежину, тож не боявся ходити вночі, хоча місця там були досить глухі. Разом із сином рушив у напрямку Павленківського скверу, пройшов так званим Свинячим провулком. Саме тут, за півверсти від вокзалу, їх перестріли двоє й почали стріляти. Хлопець зумів у темряві втекти. І. М. Стешенко від другого пострілу знепритомнів: куля пробила голову. Невдовзі збіглися люди, але рана виявилася смертельною.

         30 липня 1918 року І. М. Стешенко помер. 2 серпня полтавці проводжали домовину видатного земляка до Південного вокзалу, звідки потяг повіз її до Києва. [Стешенко у труні. Полтава. Південний вокзал//Архів музею М.Старицького в Києві. – ФО353. – Кн.1217.] Поховали нашого земляка 4 серпня в Києві, на Байковому кладовищі. «Похорон був надзвичайний небувалий. Коло Володимирського собору сила-силенна народу…Багато вінків з написами на стрічках: «Достойному синові українського народу», «Борцеві за вільну рідну школу»… [Тулуб О.О.Іван Стешенко. 1873-1918 (Спомини і матеріали) // ІР  НБУВ. – Ф.Х. -№18273. – Арк.21.]

         12 вересня 2008 року до 90-ї річниці з дня трагічної загибелі міністра освіти й культури, великого подвижника й поета з ініціативи та за сприяння Г. В. Титаренка на фасаді Великобудищанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів встановлено мармурову дошку з барельєфом Івана Стешенка роботи полтаського скульптора, члена Національної спілки художників України М.К.Посполітака. На дошці викарбувані слова: “У стінах цієї школи в червні 1918 року читав лекції з українознавства перший міністр освіти й культури Української Народної Республіки І. М. Стешенко”.

         14 вересня 2013 року у світлиці Великобудищанської школи відбулася презентація книги «Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування», автором передмови, упорядником та видавцем якої є уродженець Чернечого Яру, випускник Великобудищанської середньої школи 1966 року, краєзнавець Г.В.Титаренко. У презентації книги взяли участь доктор філологічних наук Національного університету імені Т.Г.Шевченка Г.Александрова, науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка А.Диба, доктор філологічних наук, академік Академії вищої освіти України, ректор Полтавського Національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, професор М.Степаненко, історики та краєзнавці м.Полтави.

І.М.Стешенко вірив в Україну, любив її великою синівською любов'ю, віддавши за неї найдорожче – своє життя. Минув час безпам'ятсва, настав час повертати історії забуті імена славетних українців. Тож нехай для кожного свідомого укарїнця дороговказом на шляхах державотворення стануть немеркнучі слова І.М.Стешенка: «Хай згинеш ти, - та з силою новою другі борці полинуть за тобою!»   

 Ярослава Городницька

Фотододатки 

 

Педагог і поет-пісняр Микола Пойдеменко

Педагог і поет – пісняр

 Микола Костянтинович Пойдеменко

Може, є за морями країна,

Де життя, немов казка сама,

Та такої, як цвіт – Україна,

На Землі не було і нема!..                                     

 Так патріотично висловив свою синівську відданість Україні поет-пісняр із Писарівщини, учитель української мови та літератури, відмінник народної освіти УРСР Микола Костянтинович Пойдеменко.

М.К.Пойдеменко належав до когорти українців, загартованих лихоліттями  бурхливого  ХХ століття. Він пройшов великий  шлях  земного життя, наповнений учительською мудрістю й людською добротою, залишивши у спадок прийдешнім поколінням поетично-пісенну скарбницю свого таланту.

Завданням та метою нашого дослідження було відшукати та впорядкувати рукописні збірки та фотографії поета-пісняра,  вшанувати пам’ять людини і земляка, який у піснях та віршах прославив Диканський край, Полтаву, Полтавщину і з гідністю  проніс горде звання учителя.

У ході дослідження ми дізналися, що народився Микола Костянтинович Пойдеменко 1 березня 1913 року в бідній робітничій сім'ї на околиці міста Полтави, у її тихому куточку – Кобищани у родині Костя Івановича, уродженця села Тахтаулового, і Дарії Харитонівни – неписьменної селянки з приміського хутора Онацьки.             Нелегким було його дитинство, проте він успішно закінчив полтавську семирічку імені Т.Г.Шевченка. [Городницька Я. Зачарований красою слова/видання 2-е доповнене. – Полтава, Дивосвіт, 2013.]

Шкільна наука привела юного Миколу Пойдеменка 1 вересня 1930 року до Полтавського інституту соціального виховання. Майбутній поет навчався у  професора Ю.Ю.Циганенка, викладачів В.С.Оголевця, Гаєвського, Долинського, Гусова, Пошивайла, майбутнього ректора – Семиволоса... [Пойдеменко М.Як заповів Тарас//Трудова слава. – 1998. –С.4.]

1931 року в полтавській газеті «Більшовик Полтавщини» з’явився перший вірш Пойдеменка, який звучав як реквієм за десять років до жорстокої війни. [Івашко А. Слово з війни. – Диканька, 1990. – С.1-2.]

- Чи летить війни прийдешньої літак? - Так!

- Піде хто у бій грудьми?  - Ми!                               «Передгроззя».

11 листопада 1933 року після успішного закінчення інституту М.К.Пойдеменко став викладачем української мови та літератури Писарівщинського ветзоотехнікуму Диканського району. [Кузьменко О. А роки летять, як не стриножені коні. //Трудова слава.1993. – С.2.]

Перші поетичні твори Миколи Пойдеменка з'явилися у студентській стіннівці. Згодом у селі Писарівщині народяться його ліричні твори про красу навколишньої природи:

Гарно в нашому селі весною,

Соловейко день і ніч співа.

Вабить зір красою чарівною

Даль ланів і зелень лісова…  

 [Пойдеменко М. Засіяли зорі. – Диканька, 1993. – 10с.]

У 1934 році у Писарівщині Микола Пойдеменко зустрів свою долю - Ніну Йосипівну. Подружжя Пойдеменків виховало доньку Тамілу й  сина Ігоря. [Пойдеменко М.Як заповів Тарас//Трудова слава. – 1998. –С.4.]

Довоєнної пори молодий поет пише вірші, пов'язані з тривожним становищем у світі, друкує їх у місцевій районній та обласній пресі. Чотири роки Великої Вітчизняної війни політпрацівник, а згодом командир зенітного полку лейтенант Микола Пойдеменко з боями пройшов у складі колишньої 171-ої Червонопрапорної ордена Кутузова Ідрицько-Берлінської стрілецької дивізії від Старої Руси до Берліна. [Івашко А. Слово з війни. – Диканька, 1990. – С.1-2.]

Були ми молодими, як почалась війна,

Вітчизну захищати покликала вона…

   "Були ми молодими", 1944 р. [Пойдеменко М. Слово з війни. – Диканька, 1990. – 43с.]

Під час коротких перерв між боями 1942 року у невеликому фронтовому блокноті лейтенант Микола Пойдеменко писав:

Ніколи над Києвом літом

Не випадуть білі сніги.

Ніколи народ мій під гнітом

Не будуть тримать вороги...                                                      "Україна"

На фронті поет підтримував бійців дотепним словом, жартом, розповідав цікаві історії про славний диканський край.

Ішов я на війну тяжку,

Тремтіли в небі сині зорі.

В моєму речовім мішку

Був томик Гоголевих творів...

Пойдеменко М. Слово з війни. – Диканька, 1990. – 43с.]

Однополчанин  М.К.Пойдеменка Герой Радянського Союзу М.Толкачов у воєнних спогадах писав, що поезія політпрацівника, лейтенанта Пойдеменка були його вірними супутниками у військових походах. [Правда Диканщини. – 1941. – С.2.]

Пам'ять про тих, хто не повернувся додому, залишалася у віршах та піснях поета післявоєнної пори. Одна із них присвячена нашому землякові, випускникові Великобудищанської школи, Герою Радянського Союзу гвардії капітану  І.І.Даценкові:

Ніжні звуки баяна

Полились біля ставу

Про Даценка Івана,

Його подвиг і славу…                                             "Ніжні звуки баяна".

М.К.Пойдеменко зумів побачити серед згарищ, залишених війною, красу рідної Полтави з її історичними пам'ятками та вишневими садками. У грудні 1945 року з'являється вірш "Полтава":

Полтава пишається здавна

Вбранням у зеленому листі.

Полтава – це дівчина славна

У квітах, стрічках і намисті…                                               

Поезії  Миколи Пойдеменка доступні кожній людині, кожному українцеві, бо написані з такою мудрою простотою, яка допомагає вірити у краще й жити задля нього.

Моя країна – Україна,

Біля Диканьки я живу.

Росте он дуб, цвіте калина,

Лунає пісня солов’їна,

Роса лягає на траву...                                         "Моя країна – Україна".

У ході наукового дослідження ми дізналися, що викладач української мови і літератури, завуч ветзоотехнікуму М.К.Пойдеменко навчив і виховав понад 5 тисяч спеціалістів сільського господарства. Серед них Герої Радянського Союзу Іван Даценко, Микола Дігтяр, Василь Рева, Герой Соціалістичної праці Надія Ваць. [Дяченко А. І учитель, і поет/Дяченко А.// Педагогічний вісник. – 1998.]

Деякі вірші М.К.Пойдеменка  присвячені учительській професії:

Стрінеш все у праці педагога:

Творчу радість, смуток і біду,

Нелегка учительська дорога,

Але я на іншу не зійду…                                                          "Школа".

[Пойдеменко М. Кредо// Трудова слава. – 1997. – С.3.]

Спілкуючись з родиною поета та вивчаючи сторінки трудової біографії, ми довідалися, що педагогічну діяльність М.К.Пойдеменка гідно оцінила держава. Він нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, орденом "Знак Пошани", численними медалями. Протягом чотирьох років був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. [Пойдеменко Т.Спогади про батька // листування з Т.М.Пойдеменко//].

Один із розділів наукового дослідження стосується аналізу поетичного доробку митця.  Вірш Миколи Пойдеменка до газети "Молодь України" ще 1947 року редагував відомий український поет Володимир Сосюра.  1958 року вийшла у світ перша поетична збірочка поета "Біля Диканьки", за яку авторові дякував сам Олесь Гончар. [Пойдеменко М. Біля Диканьки. – Полтава, 1958. – 48 с.]

Про поета схвально відгукувався і наш славетний полтавець Олександр Ковінька. [Ковінька О. Моя мила, моя славна Полтава. – Полтава, 1938.] Полтавський поет Феодосій Роговий у листі до Миколи Пойдеменка писав: «Якщо людина чує світ і Природу, значить, вона справжня, значить, вона жива…». [Пойдеменко М. Кредо// Трудова слава. – 1997. – С.3.]

Перегортаючи старі газети, аналізуючи поетові спогади, ми дізналися, що Микола Пойдеменко зустрічався з Пилипом Капельгородським, Іваном Цюпою, Максимом Рильським, Іваном Ле, Юрієм Смоличем, Миколою Бажаном, Олесем Гончаром. Частими гостями у писарівщинській садибі Миколи Пойдеменка  були Іван Нехода, Микола Нагнибіда – з Києва, Феодосій Роговий, Олексій Кузьменко, Олесь Юренко, Анатолій Дяченко – з Полтави. [Юренко О. Біля Диканьки. – Полтава, 1958. – С. 3-6.]

В ході підготовки науково-дослідницької роботи ми ознайомилися зі збірками поета: "Біля Диканьки" (1958р.), "Слово з війни" (1990р.), "Пісня з Диканьки" (1993р.), "Засіяли зорі" (1993р.), "Віночок диканських пісень" (1998р.), відшукали поезії, оповідання, замальовки, надруковані в республіканських, обласних, районних виданнях.

На рахунку поета-пісняра М.К.Пойдеменка більше ста пісень, мелодії до яких написали професійні та самодіяльні композитори, серед яких О.Білаш, В.Філіпенко, В. Міщенко, О.Чухрай, В.Гурмаженко, М.Фісун. А.Жданов,... Їх друкували збірки: "Любисток", "Співає Полтавщина", "Школа гри на бандурі", "Співає народний хор", альманах "Полтава"... [Пойдеменко М. Віночок диканських пісень. – Диканька, 1993. С.3-5.]

Серед відомих пісень М.К.Пойдеменка: «Земле моя», «Калинова віть», «Санжарівки», «Козацькому роду нема переводу», «Бузина» і, звичайно, «Гарні полтавські дівчата», яка  стала своєрідною візитною карткою Полтави й Полтавщини. [Пойдеменко М. Віночок диканських пісень. – Диканька, 1993. С.3-5.]

Кажуть усі, що Полтава хороша,

Співом дзвінка й кучерява,

Навіть як випаде взимку пороша,

Буде весняна й ласкава….                  "Гарні полтавські дівчатa".

На честь 800-річчя Полтави Микола Пойдеменко  разом з композитором Валентином Міщенком написали пісню "Калинова віть":

В зеленій діброві червона калина,

І сонце над нею багато століть.

Калина, калина – то є Україна,

Полтава, Полтава – калинова віть…                           "Калинова віть".

Пісні на слова М.К.Пойдеменка співають  у Диканьці, вони звучать під час літературно-мистецьких свят у Полтаві та інших містах краю:

Це Гоголь уславив

Диканьки ім’я

Квітуйся, красуня,

Диканько моя…                                                       "Диканський вальс".

 [Городницька Я. Зачарований красою слова /видання 2-е доповнене. – Полтава, Дивосвіт, 2013. – 51 с.]

М.К.Пойдеменко розумів, що лише у єдності – сила українського народу, тому щиро закликав своїх земляків до злагоди й взаєморозуміння.

Щоб разом будувати нам єдності мости,

Здружімось, українці, як сестри і брати…     

 [Пойдеменко М. Свою зорю у небі пізнаю//Трудова слава. – 1993. – С.3.]

Шкода, що поет-пісняр М.К.Пойдеменко так і не став членом Спілки письменників Полтавщини, він був людиною одержимою і дуже скромною. [Юренко О. Біля Диканьки. – Полтава, 1958. – С. 3-6.]

Диканчани бережуть світлу пам'ять про свого земляка. 1 березня 2013 року підготовлено й проведено урочистості з нагоди встановлення на будинку М.К.Пойдеменка у Писарівщині меморіальної Дошки. У Великобудищанській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів відбувся літературно-мистецький вечір "Зачарований красою слова", присвячений 100-річчю з дня народження поета-пісняра. [Крюченко Н. Вшанували поета.//Трудова слава. 2013. – С. 3.]

У музеї історії школи  оформлено куточок пам'яті поета-пісняра, впорядковано його рукописні збірки, газетні матеріали, фотографії. Презентація поетичної та пісенної спадщини М.К.Пойдеменка відбулася у рамках ХХХ обласного краєзнавчого зльоту у м.Полтаві в березні 2013року.

Вважаємо за необхідне донести до кожного українця активну громадянську позицію нашого сучасника, педагога й поета-пісняра із Писарівщини М.К.Пойдеменка рядками його поезій:

Україно, дарована Богом,

Ти –мій дім, ти - мій сад, ти - мій храм.

Я  від тебе не хочу нічого,

А тобі все, що маю віддам…

Ярослава Городницька

Література

1.     Городницька Я. Зачарований красою слова /видання 2-е доповнене. – Полтава, «Дивосвіт», 2013. – 51 с.

2.     Дяченко А. І учитель, і поет / Дяченко А.// Педагогічний вісник. – 1998.

3.     Івашко А.С. Слово з війни. – Диканька, 1990. – С. 1-2.

4.     Ковінька О. Моя мила, моя славна Полтава. – Полтава, 1938.

5.     Кузьменко О. А роки летять, як нестриножені коні. //Трудова слава. 1993. – С.2.

6.      Крюченко Н. Вшанували поета.//Трудова слава. 2013. – С. 3.

7.     Пойдеменко М. Біля Диканьки.  - Полтава, 1958. – 48 с.

8.      Пойдеменко М. Віночок диканських пісень. – Диканька, 1993. – С.3-5.

9.     Пойдеменко М. Кредо// Трудова слава. – 1997. – С.3.

10.                        Пойдеменко М. Пісня з Диканьки. – Диканька, 1993. – 42 с.

11.                       Пойдеменко М. Слово з війни. – Диканька, 1990. – 43 с.

12.                        Пойдеменко М. Свою зорю у небі пізнаю//Трудова слава. – 1993. – С.3.

13.                        Пойдеменко М. Як заповів Тарас // Трудова слава. – 1998. – С.4.

14.                        Пойдеменко Т. Спогади про батька // листування з Т.М. Пойдеменко.

15.                        Правда Диканщини. – 1941. – С.2.

Я.Городницька. Сучасні інформаційні технології - це вікно у світ.

У житті часто звертаюся до слів видатного математика К.Вейєрштрасса: "Не можна бути математиком, не будучи трохи й поетом".

Відверто
У круговерті атомного часу,
На перехресті зоряних шляхів
Я доливаю у буденну чашу
Краплину свята
Й пригорщу гріхів.

Життєва мить нервово-хаотична
Моє єство роздвоює навпіл:
Пізнати хочу в звичному незвичне,
Щоб зорями засіяти поділ.


Про себе
Моя робота праведна і вічна,
Свята, як рідна батьківська земля,
Крізь пересуди радісно і звично
Гортаю сторінки календаря.

Я вчу шукати істини дорогу,
У неймовірне вірити сповна,
Знайти удачі золоту підкову
Й лишити в спадок пригорщу добра.